Електронна пошта – не метафора, а загальноприйнята серед користувачів Internet назва технології передавання даних.

         Пошту доводиться передавати, користуючись штучно створеними або наявними в природі каналами і засобами. Людину завжди супроводжували інформаційні потоки, викликаючи появу клинописів на глиняних дощечках, письмена на папірусі, пергаменті, нарешті книгодрукування.

         У пізніші часи телезв’язок (від телеграфу до телефону і телебачення) викликав появу систем передачі з проміжним нагромадженням інформації. Вона у вигляді коротких повідомлень – електричних імпульсів – надсилалась дротом від одного телеграфу  або телетайпу до іншого, де й залишалась на паперовій стрічці.

         В наш час передавання великих обсягів інформації віддане обчислювальним мережам. В обчислювальних мережах інформація з пам’яті ЕОМ – “кореспондентки” потрапляє на термінал адресата через мережу електронної пошти, в якій збережено традиційний принцип організації інформаційного сервісу “прийняв – передав”. Лічені хвилини треба на те, щоб на відстані кількох сотень кілометрів між абонентами відбувся обмін різноманітними документами  - текстами, таблицями, графіками, малюнками тощо.

         За якими правилами діє електронна пошта? Вони більше нагадують правила дорожнього руху, аніж поштовий статут. В цьому закладено глибокий зміст, якщо зіставити будову мережі передавання даних з міською транспортною мережею. Замість вуличних перехресть в інформаційних мережах ми знаходимо вузли комутації, де перетинаються канали сполучення ЕОМ, а замість автомобілів – багатобітові ланцюжки двійкових кодів. Тут на допомогу пошті приходять різноманітні види зв’язку.

         Перший помічник у цій справі – телефон. Нині ним користуються комп’ютери не менше, ніж люди.

         Чи задоволені телефонним зв’язком абоненти ЕОМ? Навряд, бо не шукали б тоді йому заміни. Телефон до речі, як і радіо не вберігає інформацію від перешкод. Побічні сигнали на кілька порядків потужніші від корисних, а тому без спеціальних фільтрів не обійтися. Оптична система складається з передавача (це, як правило, напівпровідниковий лазер) і приймача сигналів, підсилювачів і світловодів – справжніх технологічних шедеврів, в яких звичайне кварцове скло перетворюється на канал зв’язку.

         Швидкість, великі обсяги інформації, захищеність від перешкод – ось його  переваги. Але на якій відстані вдається зв’язувати абонентів? Поки що на невеликій – в межах одного підприємства, міста, хоча існують проекти з’єднати острови Хоккайдо і Кюсю (3 тисячі кілометрів), Японію з Гавайськими островами (6 тисяч кілометрів), а також Північну Америку з Європою.   

         “Павутинки” з над чистого скла завтовшки з волосину утворюють “нервову систему” нового електронного зв’язку, який надає можливість встановлювати контакт між абонентами, де б вони не знаходились. У кожного з нас є своє рідне “персональне” радіо і “персональний” телевізор, сполучені оптоелектронними каналами з інформаційними мережами. Прогрес голографії обіцяє принести в наші квартири ефект імітації участі абонента в зображуваних подіях. А засоби автоматичного перекладу назавжди зняли мовний бар’єр у спілкуванні. Вчені вивчають можливості таких видів зв’язку, які будуються на принципово інших фізичних законах. Наприклад, космічний зв’язок, якому не треба дротів, зате потрібний супутник на геостаціонарній орбіті. Такого космічного “вісника” залучили в 1983 році до роботи Міжнародний центр наукової і технічної інформації країн – членів РЕВ (м. Москва) і Гаванський інститут документації та науково-технічної інформації.

         У пошуках нових варіантів налагодження комп’ютерної комунікації не сидить склавши руки і архітектори інформаційних мереж. Щоб не створювати заторів на “магістралях” і не втрачати часу на простоях, вони, як ми вже знаємо, зробили своєрідний інформаційний етикет – протокол. Але його утвердження в правах передували реалізація ідея пакетування інформації. Перед тим, як передати повідомлення, “електронний поштар” ділить його на окремі блоки (так зручніше вузлам комунікації) і кодує. На міській “арені” інформаційної мережі з’являються нові дійові особи – комунікаційні процесори, у яких такі ж самі обов’язки, що й регулювальників на перехрестях – організація руху. З кількох “магістралей” мчать до вузла комутації пакети, звідки комунікаційний процес їх передає наступному за принципом “гарячої картоплі”, аж поки пакет не потрапить до тих ЕОМ, чий код зберігається з кодом пакету.

         Приклад зв’язку ЕОМ:

А. Дякуємо. Поговоримо наступного разу.

ЕОМ. Чекатиму. Завжди вам рада.

         Подивувавшись “інтелекту” ЕОМ (за ним стоїть копітка праця над діалоговою програмою).

         Якщо абонентів ЕОМ прагне мати зв’язок між собою, то потреба у вузлах комутації зникає, а всі термінали приєднуються до так званого моно каналу. Ним може бути спеціальний мідний кабель або світловоди. Повідомлення, надіслане одному абоненту, дійде, мов луна, до всіх терміналів, але з’явиться лише там, куди воно адресувалось. Всі інші цей пакет знищать як непотрібний. Коли ж інформацію мають одержати всі абоненти, то пакетам надається ще й універсальна адреса,  зафіксована в пам’яті всіх терміналів.

         Еволюція таких інформаційних мереж прокладає шлях до створення якісно нових систем масової комунікації, названих теле – і відео текстом. Мільйони абонентів одержуватимуть політичну інформацію, переглядаючи на екрані телевізора або відеомагнітофона сторінки електронних газет і журналів.

         Настає черга макетування, або верстки. Цей процес відбувається на екрані графічного дисплею, куди викликається підготовлені матеріали. І так сторінка за сторінкою – текст, малюнки, схеми, заголовки – в пам’яті ЕОМ опиняється вся книга. І якщо це довідник чи енциклопедія то магнітний диск варто лише передати в інформаційно-обчислювальний центр бібліотеки. Електронним примірником вже користуватимуться читачі, тоді як друкований ще в друкарні.