Вчитель Інформатики – Головна особа у школі

 Твердження, що наведене у заголовку, не являється якоюсь популістською заявою, автор і не думає загравати з читачам, ця заява не повинна стати образливою для адміністрації навчального закладу, просто реалії сьогодення вказують на необхідність долання кризової ситуації в освіті, чого, за думкою більшості спеціалістів і менеджерів освіти, можна досягти у сучасних умовах тільки на шляху створення комп’ютерно-орієнтованих систем навчання.

Кожна людина у сучасній цивілізації може орієнтуватись в громадсько-політичній та економічній ситуації сім’ї, підприємства або території проживання, а незабаром і існувати, тільки вміючи користуватись інформаційними технологіями, бути носієм інформаційної культури, яка вже зараз стає атрибутивною часткою загальної культури. Необов’язково визначати точно, що таке інформаційна технологія або інформаційна культура, інтуїтивно ясно, що мається на увазі знайомство з комп’ютером і вміння працювати в універсальних середовищах, а також із широко розповсюдженими цифровими технічними пристроями, включаючи периферійні пристрої комп’ютера та розмножувальні апарати типу Xerox. Іншими словами, уроки опанування комп’ютером хоча б на рівні користувача-початківця триватимуть і далі, та практика роботи з комп’ютером, яка склалася на уроках інформатики, залишиться ще на достатньо великий термін, тобто ще довго як навчальний предмет інформатика залишиться фактично лікбезом з комп’ютерної грамотності та інформаційної культури.

Якщо тенденція на збільшення годин з інформатики від року в рік залишиться, буде зміцнюватись і положення вчителя інформатики у школі, незабаром ті часи, коли у адміністрації не буде «боліти» голова: «Чим завантажити вчителя інформатики, щоб залишити його у школі?...», – і таких проблем, як у вчителів природничого та фізико-математичного циклів, не виникатиме. Все було б добре, якби не появились у масових виданнях у останні десять років публікації, буцімто при викладанні решти шкільних предметів слід застосовувати комп’ютери, тобто впроваджувати інформатизацію навчального процесу (ІНП), як зараз прийнято говорити. Можливі кілька моделей відношення вчителів інформатики до цього процесу, як показано на схемі (рис.1).

Перша модель здійснюється за принципом, висловленим у східному прислів’ї так: «Собака бреше – караван йде». За цим принципом вчитель інформатики займає очікувальну позицію: «Нехай вони там говорять, що хочуть, от прийде інструкція, тоді й будемо думати, а так в мене і своїх проблем досить; треба дістати новий вінчестер, вибити Інтернет, знову наушники вийшли з ладу…».

Прагматичний підхід передбачає наявну готовність вчителя інформатики взяти участь у процесі за наступною схемою: «Ось я був на Петрівці і купив там дуже хороший диск з біології (географії, фізики тощо). Якщо мені дадуть додаткову годину хоча б на два тижні, я буду учням показувати цю програму (енциклопедію, середовище тощо)». Інакше кажучи, проявлено готовність взяти участь в інформатизації навчального процесу із вигодою для себе і в матеріальному, і в моральному відношенні ( позиція – я головний!). Слід замітити, що така позиція зустрічається дуже часто і не являється найпоганішою.

Позиція активного негативу виражається у наступній моделі поведінку: «У школі є тільки один комп’ютерний клас, придбаний за розподілом МОН України (кілька комп’ютерів від спонсорів тощо), його вистачає тільки на те, щоб проводити уроки інформатики з сьомого класу, а ми хочемо надати можливість всім учням працювати з комп’ютером (читай, ввести уроки інформатики з першого класу). Одного комп’ютерного класу катастрофічно не вистачає! Про яку інформатизацію навчального процесу з інших дисциплін може бути мова?!».

Модель поведінки за позицією активного позитиву можна охарактеризувати багатовекторністю інтересів вчителя інформатики, його психологічна спрямованість на роботі у «команді», в педагогічному колективі, активною життєвою позицією, універсалізмом освіти та іншими виразними якостями. Такий вчитель охоче дозволяє проведення уроків з інших шкільних предметів у комп’ютерному класі, при нагоді закупляє і замовляє програмні педагогічні засоби з різних предметів шкільного курсу, бере активну участь в адаптуванні вчителів-предметників до використання інформаційних технологій у навчальному процесі тощо.

Наведені моделі не придумані автором, вони мають місце у шкільній практиці і характеризують не тільки особистісні риси вчителя та його відношення до своєї справи, а й відображають взаємовідносини у вчительському колективі, а також пануючу думку, як правило, думку адміністрації. Тому хотілось би хоча б мовою моделей зупинитись на управлінні освітою на місцевому рівні.

В Україні збереглася ще з радянських часів всередині будь-якої галузі в економіці однолінійна або посадова ієрархія. Не стала виключенням і освіта. Суть такої ієрархії наочно передає дифракційна модель адміністративно-командної системи (рис.2), яку автор пояснював у журналі «Вища освіта України» №1 за 2004 рік.
На місцевому рівні кожен адміністратор (вузол компетенції) має взаємостосунки з підлеглими в межах своїх повноважень такі, що зворотній зв'язок або, точніше, зворотній вплив не передбачений. Наведена на рис.2 конструкція трималась в жорстких умовах ідеологічного середовища, що заміняє прийняте в демократичних співтовариствах другу лінію ієрархії – лінію інтелектуального авторитету. Організатор (адміністратор, менеджер) не обов’язково повинен мати ще й інтелектуальний авторитет у всіх сферах діяльності своїх підлеглих. Навпаки, він призначений менеджером саме тому, що, не являючись інтелектуальним авторитетом, має здібності об’єднати зусилля інтелектуалів у «командній» праці для прогресу дорученої йому справи. Таку модель подвійної ієрархії можна показати такою, як показано на рис.3. Можна із впевненістю стверджувати, що двоє з трьох вчителів скажуть, що саме така схема управління панує в їхньому навчальному закладі. А тепер я зроблю майже непомітні зміни у рисунку (див. рис.4) і прошу порівняти ці дві моделі.

Обидві моделі відображають буцімто одне і те саме, але завдяки різниці у насиченості потоків інформації ми маємо значні відміни, які можна однозначно характеризувати. В обох моделях на «сцені» задіяні адміністратор (А) і його офіційні підлеглі (П). З першої (рис.3) моделі можна бачити серйозний адміністративний і вольовий тиск з боку вищого посадовця (подвійні стрілки) і постійний зворотній зв'язок у вигляді звітів або інших звернень, які прийняті у даному навчальному закладі. Спілкування між колегами носить переривчастий не зовсім регулярний характер (педагогічні ради…), основною залишається посадова ієрархія, професійне спілкування регулюється керівництвом.

Модель на рис.4 навряд чи можна наділити такою ж характеристикою, як попередню. Читачеві пропонується за аналогією описати відносини у педагогічному колективі, що моделюються рисунком 4. Не слід забувати, що запропоновані моделі можна використовувати тільки як базові, вивчення параметрів впливу приведуть і к подальшому ускладненню вигляду моделей, але для основної мети – вивчення типу ієрархії та управління навчальним закладом показані моделі достатні і яскраво відображають підвалини, основи.

На прикладі рисунків 3 і 4 показані графічні можливості комп’ютера у навчальних дисциплінах суспільно-психологічного циклу, причому це тільки стандартні можливості найбільш поширеної та застосовуваної програми MS Word, не говорячи про мультимедійні та комунікаційні й міжпрограмні можливості всього пакету MS Office.

Якщо повернутись до моделей поведінки вчителів інформатики, можна із впевненістю стверджувати, що тип моделі також залежить і від типу моделі управління. Простіше кажучи, не завжди поведінка вчителя відповідає його особистим установкам, як раз частіше вона (поведінка) залежить переважно від «клімату» у колективі навчального закладу та від особистісних рис адміністраторів.

Так, за першою моделлю поведінки проглядається авторитаризм і тиск на вчителів з боку адміністрації навчального закладу, що примушує вчителя бути простим безініціативним виконавцем. За другою проглядається слабкість і можлива некомпетентність адміністрації у питаннях інформатизації освіти. Третя модель вказує на те, що адміністрація повністю довіряє авторитету даного вчителя, який має своє, не завжди вірне, ставлення до визначення інформатизації та інформаційних технологій в освіті. І тільки за четвертою моделлю ми бачимо рівновагу між компетенцією і компетентністю в адміністративному і професійному тлумаченні, що хотілося б вважати оптимальним у демократичному суспільстві.

Нагадаю, що моєю метою є знайти аргументи у підтвердження змісту заголовка статті. На жаль, цього не можна довести без нагадування основних положень дидактичного процесу у сучасній українській педагогіці. Отже, на відміну від колишньої педагогіки зараз прийнята доктрина двохсуб’єктного педагогічного процесу, а парадигмою навчального процесу – його особистісність. Як пише Президент АПН України Василь Кремень в газеті «Освіта» №26 за минулий рік: «Ми повинні сформувати в результаті (освіти – К.П.) самодостатню особистість» і тоді «… людина буде максимально самореалізованою, а іншими словами – щасливою, буде займатись улюбленою справою і буде займатись нею найбільш ефективно…». Слід зауважити, що мрія Президента навряд чи може здійснитись у повній мірі, але ж прагнути і намагатись цього потрібно, мабуть, всім освітянам. Є, правда, деякі моменти, про які не згадано у цитованій статті, наприклад, ніде не написано, що самі вчителі також повинні бути самореалізованими, і тільки тоді їх праця буде найбільш ефективною, крім того, потрібна дійсна демократизація суспільства на «побутовому» рівні, а не тільки у Верховній Раді і в засобах масової інформації. Іншими словами, у суспільстві має бути крім посадової ієрархії ще одна, а саме – ієрархія авторитету професіоналів – тоді особистість зможе дійсно себе реалізувати, адже для повної адекватної самореалізації потрібна не посада, а визнання твоєї праці іншими професіоналами з відповідною оплатою праці та авторитетом у «своєму колі» – професійному чи корпоративному – все рівно…

Безумовно, проведення конкурсів «Кращий вчитель року» та подібних йому дозволяє відданим та творчим натурам проявити себе та набути авторитету на деякий термін серед своїх колег, але часто-густо оцінювання йде за особливим алгоритмом, вживання якого не надихає більшість вчителів брати участь в цих конкурсах за відсутністю якостей, передбачених для урахування в цьому алгоритмі. Наведу приклад з власного досвіду.

Колись, у 1992 році, я працював вчителем інформатики (комп’ютери «Пошук-1»). Як раз у школі йшла перевірка стану викладання предметів фізико-математичного циклу міським відділом освіти. Директор школи не відносив «Основи інформатики…» до цього циклу і не попередив мене про перевірку, але інспектори, знаючи про наявність у школі комп’ютерів, зацікавились проведенням уроків інформатики, тому на перерві перед уроком директор мене попередив про те, що два інспектори міськвно «прийдуть до мене на урок». Так сталося, що за календарним планом була дуже благодатна тема уроку «Застосування мов програмування для відтворення звуків». З яким натхненням учні почали складати прості мелодії українських та російських народних пісень на мові GW-BASIC, V.3! Урок пройшов, як кажуть, на одному диханні! Через тиждень виявилось, що у звіті інспекторів жодного рядка не було про проведення цього уроку. У приватній бесіді з директором школи інспектори висловили думку, що урок був підготовлений і проведений повторно, як це буває… Образа запам’яталась надовго!

А справа була ось у чому. До уроків я готувався у комп’ютерному кабінеті за відсутністю комп’ютера вдома, перевіряв всі можливі результати перед уроком. Під час підготовки завжди у класі були присутні «улюбленці», як я їх називаю, які бувають у кожного вчителя, і на яких вчителі «їздять» і «вивозять» уроки. Ось напередодні того пам’ятного уроку при підготовці була присутня одна дівчинка саме з того класу, в якому проводився цей урок, і я перевіряв свої задумки та відпрацьовував їх саме з її участю. Звісно, на уроці вона була обізнаною і допомагала мені і своїм сусідам. До речі, прийом мені тоді здався плідним, тому я й описав його. Він особливо стає результативним при застосуванні методу проектів.

Припустимо, що умови для самореалізації особистості створені в усіх галузях економіки та управління. Залишається сам процес створення такої особистості. Українською педагогікою пропонується за основу прийняти згадані вище доктрину і парадигму. Фактично, у традиціях слов’янських народів виховання дітей основувалось на повазі до старших і виконанні їх наказів. З боку старших, як правило, вважалось обов’язком надати дітям можливість вибору в кастових або станових межах. Вихід за ці межі був вкрай нечастим і відбувався, як правило, у дорослому віці. Зараз ситуація змінилась до такої, що вибір майбутнього у людини можливий аж до похилого віку, і в цих умовах людина з дитинства сама відповідає за свій вибір своєю працею і своїм професіоналізмом. Отже, в цьому сенсі людину, що стоїть перед вибором, слід вважати суб’єктом. За моїм глибоким переконанням, дорослі, що професійно займаються вихованням та навчанням дітей, повинні, в межах власних можливостей, надати дітям багатоваріантний вибір майбутнього, тому основними їх функціями є функції спостерігача і порадника.

Основи інформатики починають викладати, як правило, для вже достатньо обізнаних учнів, таких, що вже уявляють своє майбутнє не з суто романтичних позицій, тому ті учні, які будуть мати успіхи на уроках інформатики, у більшості вибиратимуть справу свого життя із комп’ютером, і, на жаль, інші шкільні предмети не викликають в них ніякого зацікавлення. Так, у всякому разі, говорить власний досвід автора. Яка ж, у такому разі, спостерігається позиція вчителя інформатики? Можна уявити наступне (рис.5).

Учні готові сидіти у комп’ютерному класі з ранку до вечора, але інші шкільні предмети залишають поза увагою.

Зрозуміло, що відношення вчителя інформатики до інформатизації навчального процесу відповідає його позиції щодо інших шкільних предметів, а це останнє залежить від підготовки і загального рівня освіти та усвідомлення про самореалізацію цього даного вчителя інформатики. Тепер вже й автор може загострити питання: а чи потрібна взагалі інформатизація навчального процесу. Невже не можна без неї обійтись так, як буле ще 30 років тому, коли ще «гриміли» Амонашвілі, Захаренко, Сухомлинський, Лисенкова…? Може й можна. Поміркуємо…

Дитина з народження вбирає до себе все через п’ять почуттів і являє собою таку «пухнастеньку» кульку в морі інформації (рис.6а). На першому етапі інформаційне поле (іп) для дитини неперервне. Їй здається, що все взаємопов’язане (може, дитина й права!) і підкорюється одному закону: воно є і воно – цікаве!

Таке становище залишається приблизно до «виходу» дитини у «великий» світ – за межі родини і до перших у житті структур (дитячий садок, дворова компанія тощо). Інформаційне поле поступово структурується: з інформаційного шуму приблизно одночасно визначаються області забороненого знання (зз), легітимного знання (лз) (рис.6б), а з останнього під впливом дисциплінарних структур – навчальних закладів, виділяються окремі, цікаві для індивідуума знання (рис.6в) у вигляді окремих «хмарок» - відокремлених частинок інформаційного простору, між якими сам суб’єкт (дитина) не бачить зв’язку. Так або майже так формується багатовекторність інтересів дитини, але на цьому еволюція інформаційної моделі не завершується, оскільки на протязі життя можуть виникнути і розвинутись нові вектори інтересів (промені на «зірці» суб’єкту), а деякі – зникнути. Як показує досвід, найбільш стійкими є вектори професійних та інших, які до нашого розгляду не відносяться. На жаль, у дуже великої кількості учнів поступово атрофується вектор, спрямований на «хмарку» дисциплінованого і дисциплінуючого знання, тобто на правильну, дисципліновану освіту, але дуже стійким і гіпертрофованим стає вектор зацікавленості комп’ютером (або інша інформаційна техніка й апаратура), так що остаточно можна прийняти наступну модель сучасного педагогічного процесу (рис.7), де пропонується дисципліновані (інструментальні) знання надавати учням через вектор «прив’язаності» до комп’ютера.

«Атрофований» вектор доводиться «витягувати вручну» вчителем (на моделі на рис. 7 суб’єкт – вчитель – щипцями «тягне» короткий промінь зірки, що моделює названий вектор). Згадаємо, до того ж, що вже з перших хвилин століття офіційно пропагується суб’єкт-суб’єктна модель сучасного педагогічного процесу, де учень або студент і під час процесу навчання залишається суб’єктом. Класична модель педагогічного процесу, починаючи з часів Платона і Аристотеля, передбачала суб’єкт-об’єктні відносини між тим, хто навчає, і тим, хто навчається. Ніхто не робив замах на особистість учня, але учень ставився у підкорення до наставника у духовно-розумовому сенсі. Навіть, меблювання класних кімнат передбачає чільне місце і місця учнів. Але авторитет філософії постмодернізму (раджу прочитати статтю А.Огурцова у №1 журналу «Вища освіта» за 2003 рік, дуже багато можна зрозуміти про сьогодення освіти), в якій стверджується, що дитина від народження знає, що їй потрібно вивчати, а що не потрібно, настільки вплинув на теорію педагогіки, що у сучасній моделі педагогічного процесу передбачається керування власним навчальним процесом «віддати» дитині, і тому правий суб’єкт (рис.7.) може «дістати» більші щипці і примусити лівого суб’єкта піти геть, просто на практиці учні у більшості про це не знають. Подальша розробка моделі (рис.7) покаже перетворення вчителя на постачальника освітніх послуг, тобто працівника сервісу з усіма обставинами, що звідси випливають, зокрема, розробка рекламних кампаній та застосування PR-технологій.

Мені можуть зауважити, що тяга учнів до освіти не атрофується, а видозмінюється, стає більш конкретною, і, наприкінці, звужується до професійної освіти. Може й так, але практичний досвід підказує, що вже у базовій школі переважна більшість учнів не хоче вчитись, непрямим аргументом до цього твердження є документи МОН України про переведення учнів до наступного класу без оцінок тощо. До речі, це не тільки провина вчителів, які, кажуть, відохочують учнів навчатись, процес здається здебільш об’єктивним, оскільки оточуючий інформаційний простір створює в дітях враження, буцімто вони достатньо проінформовані, щоб і без додаткового «впорядкування» отриманих «з повітря» знань робити висновки, речі, брати участь у «дорослих іграх». Крім того, не слід забувати й про численні телепрограми («Что, где, когда», «Самый умный», «Перший мільйон» тощо), які спрямовані на фетишизацію предметного знання – ерудиції, всупереч дисциплінованому інструментальному знанню – володінню методами отримання знань, так що й об’єктивно з розвитком інформаційного суспільства, і суб’єктивно – засобами масової інформації, створюються умови і важелі для зниження зацікавленості у дітей ідеєю дисциплінованої освіти.

З другого боку, в наші часи вектор зацікавленості комп’ютером – гіпертрофований (на рис.7 – збільшений промінь зірки), тому саме через комп’ютер вчитель або інший носій дисциплінованої освіти може вплинути на дитину з метою надати останньому правильну освіту. Інших рецептів до масового вживання поки що сучасна педагогіка не пропонує.

Таким чином, здається, що без інформатизації навчання з більшості шкільних предметів обійтись неможливо. І це те, що стосується суто навчання. А якщо згадати акцію «Intel® Навчання для майбутнього», то супроводжувальна документація настільки об’ємна, що вчитель без комп’ютера не зможе навіть підготуватись до занять, тобто йому прийдеться купляти комп’ютер додому. А тепер основне запитання – хто для вчителя біології, історії, трудового навчання і т.п. буде першою згаданою особою, яку можна залучити в якості консультанта з комп’ютерних справ? До кого першого прийдуть за порадою і вже зараз приходять інші вчителі? Кого першого звуть, коли щось з інсталяцією програми «не виходить»? Кого в першу чергу звинувачують у тому, що комп’ютер погано працює? Я думаю, що для більшості читачів відповідь настільки очевидна, що після цих запитань стає зрозумілою запропонований заголовок у статті.

Якщо необхідність інформатизації навчального процесу не викликає більше сумнівів, то виникає запитання: навчальний процес з шкільного курсу інформатики слід інформатизувати, чи ні? Може, наявність комп’ютерів у класі вже є достатньою гарантією інформатизації навчання? Якщо ні, то як треба проводити заняття та уроки з шкільного курсу інформатики, щоб можна було казати, що інформатизація навчального процесу відбулася? А може за приказкою «чоботар без чобіт» це єдина шкільна дисципліна, де й не треба ніякої інформатизації вводити? В залежності від відповіді на ці запитання можна говорити про інші шкільні дисципліни.

Що стосується інших шкільних предметів, тут немає майже ні в кого ніяких сумнівів щодо користі від інформатизації, але вона стримується за відсутністю чіткої методологічної концепції і наступних конкретних алгоритмів дій. Повністю процес інформатизації навчального процесу віддавати і, навіть, доручати окремим загальноосвітнім навчальним закладам навряд чи доцільно, як і повна централізація через накази Міністерства і детально розроблені інструкції. Взагалі-то кажучи, вже давно треба створювати щось на кшталт експертно-методологічної комісії сумісно МОН та АПН України, для розробки напрямів інформатизації освіти та освітніх процесів, які б охопили управління, маркетинг і навчальний процес в освіті.

Але поки зовнішня, від владних структур, від наукових систем допомога не надходить, про інформатизацію навчального процесу звітувати все рівно треба, всіляким комісіям щось показати потрібно, окозамилювання наявністю комп’ютерного класу скоро вже не пройде, вкрай необхідно рухатись далі, а як?

Існує кілька шляхів (рис.8).

Найлегший легкий – це той, коли вдається комп’ютер пристосувати у якості сховища для різноманітної інформації, яку можна з нього дістати і показати дітям у потрібну мить. Цей шлях дозволяє зберегти відпрацьовану десятиліттями педагогічну систему без змін, пристосовуючи комп’ютер в якості бібліотеки, фільмоскопа, слайдпроектора тощо. Фактично це відбувається так. «Згори» надходять документи про необхідність інформатизації навчального процесу, особливо у тих школах, де є придбаний за постачанням Міністерства комп’ютерний клас, із погрозами зробити висновки, якщо директиву не буде виконано. На педагогічній раді директор оголошує директиву і доводить до відому викладачів про всілякі обіцяні негаразди. У колективі завжди є вчитель або вчителька, яка не займає посад, але користується авторитетом серед всіх вчителів за самовідданість, за професіоналізм. В неї завжди є багатюща підборка методичних матеріалів, зокрема, роздавальних карток, ілюстрацій, іншої «наочності», тому така вчителька швидко збагне, що весь цей матеріал можна «занести до комп’ютера», і тоді це буде підмога для проведення уроків і можливість звітуватись перед директивними органами. У залежності від стосунків у колективі вчителька або висловить свою ідею прямо на засіданні педагогічної ради, або донесе її до відому директора у приватній розмові. І у тому, і в іншому варіанті саме вчителю інформатики прийдеться забезпечити сканування й передрук, а також систематизацію даних в електронному вигляді. Такий шлях можна назвати пасивною інформатизацією із застосуванням вчителя інформатики в якості «хлопчика на побігеньках». Іноді, правда, вдається виконувати це завдання за рахунок гурткової роботи, тоді основне навантаження падає на плечі учнів. Слід зауважити, що школа повинна мати власний банк знань, тому описана ситуація обов’язково трапиться при будь-якому варіанті інформатизації навчального процесу, якщо не як самоціль, то як складова більш обширної технології.

Інший шлях підказує методика «Intel® Навчання для майбутнього», де застосована комп’ютерно-орієнтована система підготовки проектів, які зводяться до прийнятої зараз у всіх загальноосвітніх навчальних закладах практики написання рефератів формально-креативного типу. Названа методика повністю основана на методі проектів, тому вивчення окремих дисциплін шкільного курсу за запропонованою методикою буде переривчастим, мати «рваний» ритм і спрямована, за щирим переконанням автора, на оволодіння інформаційними технологіями пакету Microsoft Office, а потім вже на прагматичне вивчення шкільних курсів. Методика вкрай корисна як допоміжний засіб у пошуках навчальної інформації і набір прикладів застосування окремих програм пакету Microsoft Office. Методика передбачає попереднє навчання вчителів-предметників основам комп’ютерних наук і їх підготовку як досвідчених користувачів комп’ютера на основі операційної системи Windows… Таке навчання знову ж таки лягає на плечі вчителя інформатики, що не завжди буває корисним для його авторитету і гаманця, тому що таке навчання за методикою передбачено безоплатним. Основним недоліком обговорюваної методики інформатизації навчального процесу є відсутність системності і систематичності отриманих знань, але безсумнівною перевагою є досконале вивчення методики пошуку інформації та її правильного оформлення.

Методика, якщо буде загально прийнятою, значно вплине на зміст і форму шкільного навчання, оскільки переносить основний тягар навчання на другу половину дня, на самостійну автономну або бригадну працю або ж на домашні вправи. Для вчителів, крім доброго володіння стандартними інформаційними технологіями з Microsoft Office, потрібне вміння ретельно розподілити навчальний матеріал предмету на кілька проектів, виконання яких забезпечить опанування навчальною програмою. Отже, для професіонала вчителя-предметника буде необхідним вже на початку його професійної праці мати кваліфікацію досвідченого користувача комп’ютера, тому стає зрозумілим рішення Колегії МОН України ще в грудні 2001 року про наскрізну інформаційну підготовку в педагогічних університетах. Нажаль, те рішення так і залишилось на папері, мабуть, в силу відсутності технічного, методичного та психологічного забезпечення, але вже найближчим часом прийдеться до цієї проблеми повертатись…

Третій шлях, як мені здається, є найбільш продуктивним, але він не менш трудомісткий, ніж два попередні. Він передбачає розподіл обов’язків у підготовчій праці «у команді». «Команда» збирається як тимчасовий науковий колектив або за вказівкою керівної особи, або за ініціативою «знизу», тобто вчителів. Що ж це за «команда», і як її створювати? Перший спосіб ми не обговорюємо, бо то є велика бюрократична таємниця. За другим варіантом краще всього вирішувати проблему поступово. Каталізатором і основним реагентом такого створення повинен стати вчитель інформатики, оскільки саме він являється фактичним розпорядником інструментарію інформатизації навчального процесу. Оптимальним варіантом було б створення спочатку колективу з двох вчителів – вчителя інформатики та іншого вчителя-предметника, з яким у вчителя інформатики існують «теплі» стосунки аж до кумівства (це було б краще за все!). У цій двійці кожен її член має власні функції, які ми представимо на рис.9. Отже, вчитель-предметник відповідає за перетворення навчального матеріалу, його модульного структурування і укладання переліку запитань тестового типу для наступного поточного контролю знань учнів за закритим варіантом. Вчитель-предметник повинен визначитись, яка частина навчального матеріалу може бути представленою як лабораторна робота, тоді для перенесення на електронні носії краще використовувати імітаційні моделі, що будуть виконуватись в об’єктно-орієнтованих мовах програмування із використанням медіа-ефектів. Безумовно, цю частину роботи прийдеться вести сумісними зусиллями, для чого й потрібна психологічна сумісність на цьому етапі і обізнаність вчителя інформатики у навчальному матеріалі дисципліни вчителя-предметника. Крім того, слід виділити частину навчального матеріалу для практичного опрацювання і продумати, як це «подати» в електронному вигляді. Також потрібно визначитись і в поданні теоретичних відомостей, адже практичне знання можна знайти на сайтах і в інформаційному оточуючому середовищі, а ось вмінню аналізувати і створювати системні синтетичні висновки, тому, що є підвалинами інструментального знання, дисциплінованої освіти, слід надавати більше уваги тандему з рис.9, оскільки саме такі нюанси і «накладають» особистість того чи іншого вчителя на навчальний процес.

Тепер уявіть собі, що таку роботу треба виконати для більшості шкільних предметів, а потім ще для створення системи навчання об’єднати різні предметні підсистеми міждисциплінарними зв’язками. Для плідного співробітництва з усіма задіяними вчителями-предметниками вчителю інформатики потрібно орієнтуватись у навчальному матеріалі навчального плану школи хоча б на рівні золотого медаліста, тобто бути універсалом! Ось чому слід вважати вчителя інформатики головною фігурою навчального процесу в школі!

Інші шляхи, так чи інакше або повторюють те, що описано вище, або ж є частинами попереднього, або їх узагальненням, крім одного – очікувального. Це такий шлях, який описаний у прислів’ї: «Моя хата з краю – нічого не знаю». Іншими словами, це очікування того «хорошого» дяді, який прийде, все віддасть, а нам залишиться тільки подивитись на його зусилля і посміятись з його наївності. Цей шлях найбільш простий і найбільш перспективний у сенсі подальшого руйнування української освіти. Оскільки серед читачів газети «Інформатика» навряд чи знайдуться такі «почеканці», то слід сказати кілька слів і про підготовку і самопідготовку вчителя інформатики.

Не являється таємницею, що друга половина двадцятого віку характеризується інтеграцією наукового знання, і цей процес набуває зараз все більшої повноти і насиченості. За сучасною трактовкою наука є галуззю людської діяльності, що вивчає і досліджує проходження інформаційних потоків у різних системах, незалежно від їхнього походження. Отже, основним елементом наукової діяльності стає утворення моделей систем різного походження і пошуків їх спільних рис у поведінці інформаційних потоків. Саме тому основним у підготовці вчителів інформатики і буде надання їм методики укладання різноманітних моделей систем, зокрема систем навчання і навчального матеріалу з різних областей знання, тобто підготовка вчителів інформатики – це підготовка фахівців універсального знання. Як це робити – головна біль розробників вищої освіти, якщо ж перенести ці погляди на когорту вже діючих вчителів інформатики, то слід зауважити, що поки інститути післядипломної освіти не готові до такої перепідготовки вчителів, хоча вже зараз можна запропонувати цикл лекцій із загальних питань інформатизації навчального процесу у загальноосвітньому навчальному закладі у доповнення, а іноді і як альтернативу до прийнятого зараз пропагування другого шляху, тому останнім для набуття достатнього універсалізму необхідно всерйоз зайнятись самопідготовкою. Інших порад у мене немає. Основними напрямками самопідготовки є знаходження спільних рис у системах різних навчальних дисциплін для узагальнення власного світогляду. Є тут одна «заковика» - дуже вільно використовується термінологія у нашій сфері, що завжди було і буває в часи становлення наукових дисциплін. Таке становище гальмує просування вперед і спілкування між окремими викладачами і науковцями, зменшує можливості їх професійного зростання, тому здається слушною пропозиція доктора наук Ю.О.Дорошенка про створення комісії або наукової групи, яка б змогла впорядкувати або хоча б звести до спільного зрозуміння застосовуваних термінів у інформатиці. Дійсно, навіть беручи такі основні терміни з спільним коренем, як «інформаційний», «інформатичний», «інформативний» навряд чи можна стверджувати, що всі фахівці однаково бачать спільне і окреме в цих термінах.